День вишиванки- день родоводу: про підліснеців, домашній музей, старі фотографії і квіти на рушниках.
Цьогоріч,
21 травня Всесвітній день вишиванки пройде ще як і День
родоводу. Підлісненська сільська бібліотека підбиває підсумки проекту «Ми весь шлях земний
повинні не забувати рід і хто ми є» , що триває в книгозбірні вже другий рік. Долучились до
участі у проекті чимало підліснян. Історії їхнього роду вражаючі і захоплюючі,
трагічні і добрі, не лишають байдужими.
Дослідження генеалогії допомагає людини краще
зрозуміти історію через призму життя її предків, вчить пошануванню старших
людей. А той, хто знає своє коріння і розуміє минуле, сам змінюється.
***
Завітавши до господи Бровіцьких Володимира і Людмили,
дивуєшся квітучим затишком подвір’я, а ще більше дивуєшся переступивши поріг
їхнього сімейного «музею». Одна маленька кімнатка у будинку дійсно нагадує щось
середнє між сільською хатою 60-70 років минулого століття( де у оселі у великих рамках під склом десятки-сотні фотографій – від
старих чорно-білих вже збляклих від часу і до кольорових. ) і музеєм.
-
Це ми
жартома так говоримо –«наш музей», - розповідає Бровіцька Людмила. - Раніше
фото переглядали у альбомах, намагалася їх прикрасити, вирізала квіти з
листівок і приклеювала поруч біля фотографії. Нині ж все перемістила під скло.
Зайду у кімнату – і всіх рідних бачу.
У Володимира Вікторовича є власний альбом, що
розповідає про період його життя, коли він в армії був. Тут фото з армійських
буднів власні і друзів. Його дружина не чіпає. А от вся рідня теж дивиться зі
стін «їхнього музею». Людмила не корінна жителька Підлісного. Сюди переїхала до
чоловіка. Сама родом зі Знамянківщини.
Серед її сімейних фото – на найстарішому зображений її дід Іван Мінаков
у військовій формі часів першої світової.
Мінакови Іван і Фекла мали 7 дітей.
У сім’ї батьків Людмили Мінакових Остапа і Ніни було теж 7 дітей. Людмила
найменша.
По лінії Володимира Вікторовича найстаріше фото
– це фото його прадіда по маминій лінії Колісніченка Павла. Мама Володимира Раїса (Колісніченко)
Бровіцька мала ще 4 сестри і брата.
Народилася у селі Сентове(нині Родниківка), потім вони переїхали до Підлісного,
де зустріла свою долю Бровіцького Віктора, у родині якого, крім Віктора було ще
чотири сестри і три брати. Раїса і Віктор Бровіцькі разом прожили 60 років , виростили трьох синів, мали
9 внуків. З цим величезним родом
Бровіцьких-Мінакових можна познайомитися роздивляючись фото на стінах. Особлива гордість Володимира і Людмили це
три портрети сімейного подружжя – їхнє
власне та їх батьків. Всі ж інші фото жартівливі і серйозні відносять у минуле
і нагадують про такі рідні і теплі миттєвості з минулого. На протилежній стіні
– сучасні кольорові фото. Це вже діти Володимира і Людмили зі своїми сім’ями. Володимир і Людмила разом вже 43 роки. Четверо
дітей і вісім онуків радують око із фотографій. Людмила об’єднала фото за
темами. Кожна композиція чи колаж має свою причину групування
- - Ось це
сім’я Оксани, це Віктора, це я з чоловіком і наші внуки, - розповідає про
фотографії, показує свої найулюбленіші.
Володимир і Людмила пишаються «своїм маленьким
музеєм». Найкорисніше в цій ідеї – це
те, що розглядаючи ці фото з дітьми, внуками в них є можливість провести час з рідними за
розмовою, за тим, що їм цікаво. Бо це їх історія. Це їх об’єднує.
Тож не дивно, що і діти , і внуки Людмили і
Володимира Бровіцьких перейнялися ідеєю вивчення власного родоводу. Так внук
Богдан наслідуючи бабусю та маму прийняв участь у бібліотечному проекті. Наразі мало хто може похвалитися глибокими
знаннями про свої предків. А в давнину кожен мав знати свій рід до 7 коліна. Богдан знає свій рід по батьковій лінії до 5
коліна, по маминій – до 6.
***
Тирон
Олександра Миколаївна народилася
у Підлісному на початку 1941 року. Свого батька майже не пам’ятає. Єдине фото з
ним – де маленька піврічна Олександра сидить на руках у батька.
-
Мені
здається, що от таким я його і пам’ятаю, - говорить Олександра Миколаївна. –
Мама розповідала, що за зв'язок з партизанами, у тому далекому 43-му, його
схопили німці, жорстоко побивши, спочатку відвезли у місцеву комендатуру, а
потім у Кіровоград. Мама, вагітна братом, пішки дійшла до міста, знайшла де
його тримають. Домовилася з охоронцями (а охороняли його наші, що були на службі
у німців) , що за певну плату відпустять його. Повернувшись додому продала два
акордеони і гармошку, два відрізи сукна, повернулася до Кіровограда, та батька
з іншими полоненими вже стратили. От і все, що знаю про батька, - зі сльозами
на очах згадує жінка.
А от родину по маминій лінії Олександра
Миколаївна знає краще. У її сімейному
альбомі зберігається фото родини її дідуся по мамі .
-
- Фото зроблене ще до голодомору. На фото мій
дід Іванов Лук’ян і баба Федора Сидоровна , їхні діти Марфа, Марія, Наталка (
вбили німці у війну), Сашко (помер в
голодомор ще хлопцем) і моя мама Федоска, вона 1912 року.
У сімейному альбомі багато старих фото:
військовий часів першої світової і жінка в українському одязі і гарному
намисті, військові часів другої світової з гармошкою тощо.
-
Що за люди
на фото не знаю. Це як моя тітка Марія (Іванова)Тимофієнко померла я забрала.
Ну не викидать же.
Багато фото у альбомі, коли Олександра працювала у лісництві – з 1959 року і поки на
пенсію не пішла. На фото і лісопильщики, лісокультурниці, і лісники,сфотографовані у різні роки. І всіх вона називає по імені і прізвищу.
У іншому альбомі зберігаються більш сучасні
фото. Сім’я Олександри чималенька. Разом з чоловіком Адамом виростили трьох
синів. Нині у баби Шури шестеро внуків і правнучок.
***
Маленький провулочок у Підлісному, що має назву
Садовий, а колись Колгоспний – живий вічний свідок і учасник долі Яковенко Любові Василівни. Про свою вулицю відгукується жінка з
теплом.
-
Все життя
моє на цій вулиці, тут у 1943 році народилася, виросла, заміж на цій вулиці
пішла. Потім нам батьки поруч біля себе хату звели, двох синів у армію тут
провела, одружила, а далі ми з чоловіком
своїм дітям тут будинки побудували, тут і онуків няньчила. А от правнуки вже до мене в гості сюди
приїжджають.
Мама моя Варвара Юхимівна (1911
р.н.)колгоспниця. Сапала буряки. Бо й я з нею вчилася сапати з 6 років. Батько
Лапко Василь Іванович (1906 р.н.) був і комірником і головою колгоспу , ну це
ще аж-аж , в якому році не пам’ятаю, а в основному був обліковцем на тракторній
бригаді. У Велику Вітчизняну війну був двічі нагороджений медаллю «За бойові
заслуги».
У сімейному альбомі Любові Василівни її перше
фото де вона років 4-5 сидить на руках у батька і мами. Є тут і фото родини її
баби по матері Грузин Марії Афанасівни.
Про кожну фотографію хоче Любов Василівна розповісти.
-
Це я ось у
восьмому класі. Влітку працювала на току. Розправляли зерно на машинах. Оце
нагрузимо зерно, а тоді лягаємо на машині і їдемо у Цибулеве – розгружаємо. Все
вручну.
Та найбільше пишається Любов Василівна своїми
весільними фото з 1962 року.
-
Це біля
моєї батьківської хати. Плаття весільне купляли на базарі. Взагалі-то на
весілля в мене був костюм. Тоді більше йшли заміж в костюмах: юбка і жакет,
коверкотове називалося, а тільки я ще й плаття захотіла.
На фото юна Любов і її наречений Іван Яковенко.
Вона у гарному весільному вінку з фатою, з рушником через руку. Іван у костюмі,
картузі, і на грудях приколена весільна бутоньєрка . Далі Любов Василівна
показує вже свої сімейні фото. А
показувати і розказувати є чого. Бо насичене життя вирувало у ї родині саме тут, на її вулиці. Це вже коли пішла на пенсію найшла більше часу на особисте
захоплення. Хрестик за хрестиком лягали квіти на рушники і наволочки.
