21 березня, весь світ святкує Міжнародний день поезії.
Цьогорічний День поезії пропонуємо провести з віршами українських поетів, написаними під час війни
***
+ + +
Коли кожна душа,
ніби дитяча кишеня -
наповнена щасливим непотребом,
наповнена клубками світла,
нитками співу й відлуння,
коли кожен голос -
наче пташине гніздо,
надто високий, надто вразливий,
коли тривога домішується
до турботи, як дощова вода
до річкової -
хто в такі часи говоритиме
про страх,
хто такої пори не посоромиться
боятись?
Нас занадто багато для страху,
нам занадто багато було
даровано,
аби ми не знали,
чи по нас щось
залишиться.
Ділитися теплом своїх кишень,
наче скарбами домашньої бібліотеки,
ділитися назвами міст,
що світять із заходу,
мов кораблі на рейді.
Коли так багато світла
народжується
від простого
промовляння
імен,
коли серце відчувається
так гостро,
ніби воно не просто б'ється.
А б'ється з кимось.
Б'ється за тебе.
Сергій Жадан
***
А ти візьми, візьми мене, пташе, і понеси
туди де світлі погляди наші та голоси
ще не обпалені вогнищами безкінечних втрат,
візьми, понеси мене, пташе, кудись назад,
де тонкі метеликів крила в дзвінкій траві,
де всі, кого ми любили, іще живі.
А ти візьми мене, cірий вовче, і повези
туди, де ще не сплелися ночі в чорні ґудзи,
де ліс не ріс навесні з бездонних свіжих могил,
де не кружляв над містами попіл як срібний пил.
Візьми, вези мене, теплий вовче, туди кудись,
де ще ці речі, котрих я не хочу, не почались.
Візьми мене ріко, воде, візьми, понеси, потік.
Порятуй мене від часу, від якого ще ніхто не втік.
Візьми мене, добрий вітре, могутній брат.
Неси, неси мене, вітре, назад, назад.
Але загубився слід вовчий серед торішніх трав,
і вітер вщух над могилами, крила склав,
і тіні пташині не кружляють понад хрести,
і темні ріки не обертаються назад плисти.
А ти візьми, справедливий боже, і поверни
світ до війни, і мені і кожному, світ до війни.
Катерина Бабкіна
***
Якщо ти це читаєш, значить у тебе є світло.
Значить, інтенсивно шукаєш відповіді на найближчий час.
Значить, у тебе було таке саме жахливе літо.
Значить, ти вибрав бути вільним, хоч іноді нещасним.
Якби ти вибрав бути невільним, то не став би щасливим.
Якби ти вибрав ослабнути, було б набагато гірше.
Якби ти жив інше літо, були би ті самі криваві зливи.
Якби не мав світла, то не читав би вірші.
Так сумно у темряві. Ще сумніше при свічці.
Ще сумніше при світлі. Ще сумніше — в залитому сонцем обличчі.
Бо ми бачили, як одиночні постріли перетворювалися на вічні.
Бо ми бачили, як кохана не може докликатися, але кличе.
Бо знаємо, над якими трагедіями височіє радість.
Бо знаємо, як від будинку не лишається й сліду.
Якщо ти це слухаєш, то завантажив файл або ловить радіо.
Якщо ти це лайкаєш, то маєш всі зручності сучасного світу.
В темряві чіткіше видно об'єми нашого повстання.
В темряві виявляється світло багатомільйонної людини.
Виявляється, що емоції помиратимуть останніми.
Виявляється, що поезія стійкіша за будинки.
Павло Коробчук
***
Наманікюрена пухленька
рука провідниці -
жінки, якій пощастило
ховати комфорт
у трьох підборіддях,
тремтить.
Пальці її намагаються
незграбно перехопити
зап‘ясток пасажира,
що долає провалля
між платформою і вагоном,
спираючись на милицю.
Вона наче на мить,
майже не торкаючись,
перевіряє
його закамуфльований пульс -
вагон наповнюється розмовами,
тривожними і діловими,
вони розсипаються
небаченою чистотою простору -
ніколи не було таких чистих вагонів,
таких пахучих туалетів,
такої хрусткої постелі
як у війну.
Три мови зливаються
в коридорі в одну,
три мови говорять
про те ж саме:
життя виявилося,
як двері між поверхами,
які можна відкрити
лише ступивши трохи униз,
інакше впадеш.
Гаська Шиян
***
Мій бог формує всю ніч батальйони,
Прицільно стріляє, веде бої.
Мій бог толерує мої прокльони
І протирає скельця свої.
Мій бог не ховається поза спину,
Він над дітьми розстеляє покров.
Мій бог скуповує кровоспинне
Й стає у чергу здавати кров.
Мій бог не може поки що спати,
Коли вся країна на варту встає.
Мій бог дозволяє мені не прощати
І називати усе як є.
Мар’яна Савка
***
от ми з тобою і стали тими,
що приносять погані новини
в місця, де до того було порівняно добре,
цілком стерпно,
тими, що хочуть витиснути сльозу
із кожного каменя на роздоріжжі -
бо куди не піди, усе втратиш
з легкої руки яких слово смерть девальвує
і вимагає щораз більшої плати,
щоб купити увагу світу, не кажучи вже про зброю
тими, що не тренувались, але пустилися бігти
таку далеку дорогу,
на що ми сподівались, перепитують строго,
непереконливі, захекані, розчервонілі
жінки із ранньою сивиною,
з гіркою складкою біля уст,
з тілами, огрублими від горя
імена наших загиблих заважкі
для згадування в щоденній молитві,
рани наших вцілілих заглибокі,
щоб вкладати в них пальці недовіри
біжи, сестро, неси свою звістку
попри святкові вітрини,
відбивайся у кожній
відбивайся від кожної спокуси
зійти з траси,
стріляти на голос
Галина Крук
***
моє небо таке глибоке
тремкими губами
несе сонце до обрію
теплими долонями
гладить верхівки дерев
набряклих весною
до краю
до голосу
моє небо
тримає мирні літаки на плечах
заколисує дитину у візку
втішає хворих самотніх
зневірених
я хочу спертися на це небо
хочу пірнути в нього
своїм серцем розхристаним
посіяти в собі крила
стати промінням
що пестить землю
і здіймає квіти
промінням
що тримає кордони
і сліпить ворога
промінням літери
з двома крапочками
на вершечку
промінням
яке ніколи не згасне
Катерина Єгорушкіна
***
я тримаю тебе за руку. хочу вірити: це рука.
це твоя голова й живіт. ноги вкопані у ріллю.
хрест придумали для розп'ять. нас придумали просто так.
і забули нас просто так. я собі ще наллю? наллю.
я тобі тут приніс троянд. хочу вірити: це не ти.
це не ти на вустах отця залишила своє ім'я.
це не я тут стою й мовчу. намовчався до німоти.
я не чую тебе. ти де? це не сльози. це просто я
умивав був своє лице після сну де шукав тебе
і забув рушника. пробач. я не плачу - дивись. дивись.
я всміхаюсь тобі. я ось. моя усмішка до небес —
хочу вірити — долетить. а розіб'ється - я колись
принесу її сам. і там ти всміхнешся мені також.
а тепер іде осінь. дощ розпорошується у вікні.
я руками його ловлю. обіймаю. тримаю. бо ж
хочу вірити: із краплин ти послала одну мені.
Ігор Астапенко