«Він був передовсім яскравою, надзвичайно яскравою індивідуальністю. А кінорежисура — це похідне, один із проявів його густовимірного буття» Іван Драч
Сьогодні, 9 січня, вся світова спільнота відзначає 100-річчя з дня народження Сергія Параджанова (1924-1990), українського та вірменського кінорежисера, сценариста, композитора. Він був представником хвилі українського поетичного кіно та автором кінострічки «Тіні забутих предків» (1964) заснованої на однойменній повісті Михайла Коцюбинського, котра посідає 1-ше місце у списку 100 найкращих українських фільмів та отримала 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них — 24 гран-прі) у двадцять одній країні.
Параджанова називали «генієм» та «маестро» його друзі – світові митці Федеріко Фелліні, Мікеладжело Антоніоні, Жан-Люк Годар, Анджей Вайда, Ів Сен Лоран, Андрій Тарковський та інші. Сам про себе режисер казав, що він: «вірменин, який народився у Тбілісі і сидів у російській в’язниці за український націоналізм».
Сергій Параджанов ( справжнє прізвище Параджанян) народився у 1924 році в Тбілісі (Грузія) у родині вірменського антиквара, де професія передавалася з покоління в покоління, тому відхід Сергія від сімейної традиції розглядався його батьком як образа роду.
Але вишуканий смак і вміння відрізнити справжню річ від підробки передалися, і це потім неодноразово ставало у пригоді Сергієві, коли він, сидячи без роботи, підробляв скуповуванням антикваріату.
У 1942 році Параджанов вступив до Інституту залізничного транспорту, який покинув за рік, щоб вивчати музику і хореографію на вокальному відділені Тбіліської консерваторії.
У 1941–1943 роках працював художником-технологом на тбіліській фабриці «Радянська іграшка». В 1945 році Сергій Йосипович переводиться до Московської консерваторії, а наступного року вступає на режисерський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії (ВДІК). Він навчається у класі Ігоря Савченка та стає його асистентом в картині «Тарас Шевченко».
Після закінчення інституту був направлений на Київську студію художніх фільмів (ім. О. Довженка) як режисер-постановник.
Під час навчання у ВДІКу Сергій Параджанов закохався в Нігяр, дівчину-татарку, яка була родом з Молдавії. Їхній роман тривав кілька місяців і закінчився шлюбом у 1950 році. Коли в Москву приїхали брати дівчини і дізналися, що вона без відома родичів вийшла заміж, то зажадали у Параджанова великий викуп за наречену. У студента таких грошей не було, тому він сподівався на допомогу батька, але Йосиф був занадто ображений на сина за зраду сімейної традиції і відмовив у проханні. Таким чином патріархальні родичі Нігяр не діждавшись викупу і не вмовивши дівчину покинути Сергія, вбили молоду наречену, скинувши її під потяг.
Його другий шлюб відбувся у 1956 році з українкою Світланою Щербатюк, від якого народився син – Сурен. Але якщо фантазія та нестримна енергія лише плюс для успішного митця, то у подружніх стосунках з ексцентричним Параджановим було важко. Сергій був непередбачуваною людиною, примхливим і дивакуватим, тому, наприклад, сусіди Паражданова по Тбілісі називали його витівки: «божевільний на волі». 1961 року Світлана Щербатюк разом із сином поїхала від Сергія.
Свої перші 5 фільмів Сергій Йосипович Параджанов вважав невдалими, але такими, які допомогли йому знайти власний стиль. Серед них – низка документальних та науково-популярних картин «Наталія Ужвій», «Думка», «Золоті руки» 1954 року. Також художні фільми для масового радянського глядача – «Перший парубок» 1958 року, «Українська рапсодія» 1961 та «Квітка на камені» (робоча назва «Так ніхто не кохав») 1962 року у співавторстві з А. Слісаренком.
Міжнародна слава прийшла до Сергія Параджанова у 1964 році після екранізації повісті Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків» – історії про гуцульських Ромео та Джульєтту.
«Тіні забутих предків» – чи не найвідоміший український фільм, який вирізняється поліфонічністю, символічно-ритуальним міфологізмом, детальним етнографізмом, експресивною поетикою та новаторськими внутрішньокадровими рухами камери.
Сергієві пощастило зібрати навколо себе винятково талановитих творців: художника Георгія Якутовича, оператора Юрія Іллєнка (який через ідейні суперечки ледь не стрілявся з Параджановим), акторів Івана Миколайчука, Ларису Кадочникову та композитора Мирослава Скорика.
Параджанову надсилали свої вітання Фелліні, Антоніоні, Куросава, а польський режисер Анджей Вайда став перед Параджановим на коліна й поцілував руку, дякуючи за цей шедевр. Вже 2010 року сербський режисер Емір Кустуріца назвав «Тіні забутих предків» найкращою картиною у світі.
Скандальної слави фільм заробив ще у вересні 1965 року під час презентації у київському кінотеатрі «Україна», на якій виступили Іван Дзюба, Василь Стус та В’ячеслав Чорновіл з критикою владного режиму щодо арештів інтелігентів влітку того року.
Окрім того Сергій Параджанов зробив ще один, хоч і не помітний, але страшний крок: він відмовився дублювати фільм російською, що на той час було взагалі нонсенсом.
Окрім «Тіней забутих предків», важливими стрічками Сергія Параджанова є «Колір гранату» (1969) та «Ашиб-керіб»(1988).
У 1967 Параджанова запрошують на Єреванську кіностудію, де він знімає фільм «Саят-Нова» або «Колір граната» (1968) – картину про великого вірменському поета Саят-Нови. Стрічка складається з декількох мініатюр і відзначається декоративністю, статикою кадру, символікою кольору, метафоричністю, і є справжньою візуальною іконою.
Фільм Параджанова був вельми скептично сприйнятий керівниками Держкіно. Вони не зрозуміли новаторських ідей режисера, проте вголос у цьому не зізналися, а приховали своє нерозуміння під розхожим формулюванням «народу таке кіно не потрібне».
І фільм майже чотири роки лежав на полиці. І лише в 1973 році його випустили в прокат, проте Параджанов до цього вже не мав ніякого стосунку. Він відмовився монтувати картину, і за нього це зробив інший режисер — Сергій Юткевич. На сьогоднішній день існують дві версії фільму: авторський, який було відреставровано у 2014 та видано у 2018 році, і фільм Юткевича, який вийшов в прокат. Проте і цей варіант урядовці побоялися випускати і віддрукували всього лише 143 копії.
30 червня 1966 ЦК Компартії України схвалив постанову «про серйозні недоліки в організації виробництва кінофільмів на Київській кіностудії ім. О. Довженка», в якій піддавалися критиці кінострічки «Криниця для спраглих» (автор сценарію Іван Драч, режисер Юрій Іллєнко), «Звірте свої годинники» (автор сценарію Л. Костенко, режисер-постановник В. Іляшенко), сценарій С. Параджанова до фільму «Київські фрески». Зазнавши переслідувань і, намагаючись уникнути арешту, був змушений виїхати до Вірменії.
1971 року повернувся до Києва. 17 березня 1973 був заарештований і засуджений до п'ятирічного ув'язнення за гомосексуальність, хоча в обвинувальному вироку були статті і «за спекуляцію», і «за український націоналізм». Швиденько знайшли «жертву насильства» — «члена КПРС» Воробйова. До речі, він виявився єдиним, хто погодився відкрито свідчити проти Параджанова. Інші відмовилися. А один із них — архітектор Михайло Сенін — після розмови у Київському КДБ перерізав собі вени.
Через витворення скандальної репутації навколо власної особи, навмисного змішання правди і вигадки, містифікування і артистичної харизми, достеменно досі невідомо чи гомосексуалізм мав місце в житті Сергія Параджанова. Але радянську владу це і не цікавило.
В тюрмі Сергій Параджанов був авторитетом, він відкрив школу живопису, отримував листи від численних друзів, приятелів і учнів. Так наприклад йому регулярно приходили міжнародні депеші від Ф.Фелліні, наприклад: «Хвилююся за твою долю, ти ж велика людина, тримайся».
Тільки завдяки світовій кампанії протесту і проханню Луї Арагона (який заснував Міжнародний комітет з визволення Параджанова) про звільнення режисера до Л. І. Брежнєва, яке підписали Франсуа Трюффо, Жан-Люк Годар, Федеріко Фелліні, Лукіно Вісконті, Роберто Росселіні, Мікеладжело Антоніоні, Параджанов був звільнений з-під ув’язнення 30 грудня 1977 року.
Зважаючи на заборону жити в Україні, поселився у Тбілісі, надалі зазнавав переслідувань з боку радянських репресивних органів. Через ідеологічну цензуру не вийшли фільми «Intermezzo» (за М. Коцюбинським), «Київські фрески», «Ікар», «Сповідь».
Стрічка 1988 року «Ашик-Керіб» була присвячена Андрію Тарковському і стала останньою завершеною картиною митця. На Мюнхенському кінофестивалі вона була номінована на кращу режисуру та отримала приз за художнє оформлення. Стрічку показали на Венеціанському кінофестивалі, журі якого просило висунити Параджанова на «Оскар».
З нагоди київської прем'єри фільму «Ашик-Керіб» Сергій дав своє останнє, передсмертне інтерв’ю українською мовою. І на завершення бесіди вигукнув: «Хай живе Україна! Хай живе український націоналізм у тому сенсі, у якому розумію його я: не можна допустити, щоб настав час, коли не буде слова українською, не буде пісні української, не буде сонця українського і не буде соняшника українського!».
Величезною трагедією для Параджанова стала смерть його сестри Ганни. Він власноруч зробив надзвичайно красиве вбрання для труни. А за декілька місяців у самого Параджанова виявили рак легені. Операцію з видалення легені було проведено у Москві, але стан митця не покращився. У одному зі своїх інтерв'ю Параджанов сказав: «Всі знають, що у мене три батьківщини. Я народився в Грузії, працював в Україні і збираюся вмирати у Вірменії». 17 липня 1990 року він приїхав до Єревану, де через три дні і помер.
Про дивовижну постать, справжнього митця, чий доробок ми тільки починаємо відкривати і пізнавати, рекомендуємо прочитати у книзі «Сергій Параджанов» Михайла Загребельного з серії «Знамениті українці» (Фоліо, 2015) та у збірнику статей «Екранний світ Сергія Параджанова» упорядник Ю. Морозов (Дух і Літера, 2014).
У 2013 році вийшов фільм «Параджанов» (режисери Серж Аведікян, Олена Фетисова), який номінувався на «Оскар» у номінації «Фільм іноземною мовою» від України.
Вивчаємо та шануємо своє, українське!
За матеріалами Вікіпедії, сайту https://stus.center/p/paradzhanov-sergii-iosipovich-75389