Поезія проти війни

 

«На кожне покоління припадає своя війна»: поезія проти війни

Мій бог формує всю ніч батальйони, 

Прицільно стріляє, веде бої.

Мій бог толерує мої прокльони

І протирає скельця свої.

Мій бог не ховається поза спину,

Він над дітьми розстеляє покров.

Мій бог скуповує кровоспинне

Й стає у чергу здавати кров.

Мій бог не може поки що спати,

Коли вся країна на варту встає.

Мій бог дозволяє мені не прощати 

І називати усе як є.

Війна – час, протягом якого ти починаєш цінувати важливість того, заради чого ти живеш.  Вона змінює: твоє оточення, ставлення до тих речей, які ти до цього часу просто не помічав. Але найважливіше це те, що самі люди починають змінюваться, вони  не залишаються байдужими, у них проявляється та людяність, яка так необхідна. Слід відзначити, що війна також торкнулася поезії у якій народилися нові поетичні нотки. Все більше поетів у своїх віршах проникають у глибину важливих подій нашої країни.

Війна змінила життя багатьох людей. Події, які відбуваються в Україні вплинули й на літературу. Створилось дві реальності: світ, в якому стріляють, помирають від куль і світ, в якому триває  життя. В поезії з’явилось більше слів на військову тематику. Громадянська лірика дає можливість зупинити час і зафіксувати ці події. Неможливо спокійно писати про кохання, коли  воюють люди, з якими ходив до школи, друзі, яких поглинула ця війна, замість того, щоб писати, вони взяли до рук автомат. 

На кожне покоління припадає своя війна. Поети проводять літературні вечори, збирають гроші, речі для захисників України. 

В цьому житті у кожного своя роль, вчитель має навчати, лікар – лікувати хворих, поет – писати. 

Важливо зберігати спокій. Література потрібна теж в тилу, щоб дати можливість хоч на 40 хвилин забути про все. Для того, щоб знову почати боротьбу

В Україні немає цензури: можна писати про все. Кожна війна має свою інтерпретацію і кількість жертв. Кожна війна закінчується, тільки залежить скільки людей мають заплатити своїм життям заради цього миру. І кожна війна народжує своїх поетів та письменників. 

Винаходять нову зброю, поети також знаходять нові слова, рядки, вірші, щоб розповісти про ці події…

Ігор Сичов Різдвяна колискова (2022-2023) Від перевтоми злипаються очі, Хлопчик маленький спатоньки хоче, Тільки заснути ніяк він не може: Бідну дитину сирени тривожать. Страшно малому в скаженому світі, Гірко настільки, що й не пояснити. В серці поволі вмирає надія: Татко – на фронті, а мама – хворіє. Тільки і втіхи – простенька ікона, Де у глибокім завмерли поклоні Люди (багаті та бідні) й звірятка Перед чудовим Святим Немовлятком. Світло одвічне і радість життя Щиро дарує їм Боже Дитя. Тільки не треба зітхати так тяжко Ми переможемо! Знай, моя пташко, Знову приходить Різдво, і надія Зіркою в небі для нас пломеніє! Не зневіряйся, надійся на Бога, Він доброчесним дає перемогу! Він посилає смиренним спасіння, Після Голгофи гряде Воскресіння! Радість правдива у світі єдина: Та, що дарує нам Божа Дитина. Спи, заспокоюй тремтливе серденько, Спи, мій хороший, засни, мій рідненький… Татка чекати найліпше у сні, Тож оченята заплющуй сумні! Юлія Посполіта Левченко Ти не радій, що гарно, мов у казці, Посипав сніг лапатий із хмарин, Бо там в оkопі, у холодній касці, Чийсь замерзає чоловік, чи син. Захоплено, немов мала дитина, З вікна на білий килим не дивись. А краще стань тихенько на коліна, І за чийогось тата помолись. Зима прийде, вона не за горами, І календарні принесе святА. Та хай зігріє їх молитва мами, І сніг холодний хай не заміта. Не забувай в думках ні на хвилину, Щоб ти вночі собі солодко спав, Хтось вдома залишив свою дитину, А хтось і взагалі життя віддав. Тож перед тим, як йдеш спокійно спати, Попивши перед сном гарячий чай, Згадай в молитві кожного сoлдатa, І шану Богові за них віддай.   Аліна Войтенко Ви п’єте каву вдома, Чи, може, навіть в зручному кафе… А в нього по кістках гуляє втома, Бо кілограм десь сорок на собі несе. А в нього руки в мозолях до крові, А в нього ноги стерті до дірок А в нього у ночі не світять зорі, А в нього тільки присмак цигарок. Ви п’єте каву… і життя триває… А в нього вчора вбитий побратим Убитий…розумієте? – не має! Чому цей світ зробився геть не тим? Ви п’єте каву… а у нього порох… У перемішку з присмаком землі, Й тягар такий на кілограмів сорок… І гул снаряда дикий в голові. Ви п’єте каву… Добре, що удома… За це вже хтось сьогодні заплатив… Ціна болюча… присмак сліз і втома, Щоб ти цю каву просто неба пив.   Ліна Костенко Не виданий  вірш  про війну І жах, і кров, і смерть, і відчай, І клекіт хижої орди, Маленький сірий чоловічок Накоїв чорної біди. Це звір огидної породи, Лох-Несс холодної Неви. Куди ж ви дивитесь, народи?! Сьогодні ми, а завтра – ви. *   *    * Це ж треба мати сатанинський намір чаїть в собі невиліковний сказ, щоб тяжко так знущатися над нами, та ще й у всьому звинувачувати нас!   Оксана Максимишин-Корабель  Мені наснилось, що вони зустрілись. Убитий в Крутах й вірменин Сергій. В саду Едемськім на травичці всілись: «За що тебе?» «За Україу, друже мій!» «Ти знаєш, і мене за неї вбили, Та це було вже років може сто, Тоді померли ми, щоб ви там жили. А вас вбивають… Вас тепер за що? Ти памʹятаєш, друже. Зісно, памʹятаєш Як біло – біло в нас цвітуть сади І ти цей запах пʹєш. І ти його вдихаєш… Я б все віддав, щоб хоч на мить туди» «А я ще ввечері узяв дівча за руку Й тихенько так до серця притулив Тоді не знав, що Бог уже розлуку На віки на землі нам присудив. Під Крутами стояли ми стіною В очах не страх, а злість для ворогів Большевики готовились до бою, Я йшов на смерть… А жити так хотів. Мені твій попіл стукав, брате, в груди Я вірменин, а теж Вкраїни – син Не мав у серці й крапельки облуди, За те й убив мене проклятий поганин». … Мені наснилось, що вони зустрілись. Убитий в Крутах й бородач Сергій В саду Едемськім на травичці всілись: «За Україну нас вбивають, брате мій!» *    *     * Весни не мав я і не мав я літа. Та й осінь стріну не в своїм саду. Війна… Війна не десь на краю світа. Війна в краю, до болю що люблю. Стою на смерть за долю України. За вишиті хрестами дороги й рушники. Борюся за степи й Карпатські полонини. Й за спокій тих могил, де наші козаки. Приблудо, зайдо, варваре зі Сходу. Вкраїнський дух нікому не зламать. Уб’єш мене… В піснях мого Народу Я в свято й будень стану оживать. Твої зірки давно не мають сили Над вервичкою і моїм Хрестом. Ти “гради” й “буки” кидав що є сили, Я ж бачив бузьків над своїм селом. Вони летіли сумно так у вирій. Зробили коло над моїм двором. Не “кру” кричали. А просили: “Вижий”. …І полетіли в небо. Вслід за вожаком… Наталія Бугай «БІЛИМ ЯНГОЛОМ» НАЗИВАЮ… Над землею з’явився «Привид» — Не містичний його літак… Гул ракет, як криваві зливи — Наш Герой у бою мастак! Серце в нього, мов жар, гаряче, Мужній «Привид» — Вкраїни Син! Україна від ран не плаче, Україна гордиться ним! Як пірнає в ворожу зграю, Влучний постріл, коротка мить… Білим Янголом називаю. Знову хижий літак горить! Розсікає журливе небо, «Привид» крилами лине ввись. ЩИРО МОЛИМОСЬ МИ ЗА ТЕБЕ. ЗА ВКРАЇНУ ТИ ЗНОВУ БИВСЬ!  Юля Шевченко Спасибі, Київ, що стоїш! Спасибі, Харків, що не здався! Спасибі, Суми і Херсон, Що дух свободи не зламався! Житомир, любий, потерпи! За тебе Бога я благаю! Ми переможемо усіх – У це я вірю, я це знаю! Спасибі, воїни хоробрі За вашу мужність, силу духу! Ніхто ніколи не зупинить Вкраїнсько-визвольного руху! Бо ми – нащадки запорожців І князів Руських славні діти. Вбивати ворога нещадно – Це наших предків заповіти. За Тебе боремось, Країно! Тобі нема ціни у світі! Б’ємось за Крим, Донбас широкий, За сад вишневий в білім цвіті… І буде «Слава Україні!» Лунати в кожному куточку І знатимуть у всьому світі Могутньої держави сина й дочку! З любов’ю до України.   Аліна Войтенко На моїй землі іде війна… Горить душа вогнем на полі бою СКАЖИ, Росіє, ЦЕ ЧИЯ ВИНА??!! Що наші діти знають присмак болю, Що наші матері вже котру ніч В молитві небо криком розривають Скажи, чому так гірко навсібіч Сирени щохвили завивають? Чому мій Київ у метро сидить? Чому мій Харків впав додолу градом? Чому швидка з мигалками летить, Чому весна не прогулялась садом? Скажи – “вєлікая страна “… Таким ти бачила “спасєньє”?! Через кордон в чуже, як сарана Не потребуємо твоє “асвабажденьє”!!! Йди геть! Тонути в морі сліз Ти будеш вічно “славная дєржава “ Бо хто меча до мене в край приніс, Той вже ніколи не пізнає слова – слава. Той вже ніколи в сотні поколінь Вже не відчує смак благословіння … А ми всі разом скажемо: “АМІНЬ!!!” Не ти, а Бог нам дасть своє спасіння!   Тетяна Мунтян Нас всіх тримає мужній дух В містах і селах України, Простори чорних лісосмуг, Червоні кетяги калини, Молитви матерів вночі, І перші крики немовляти, І мерехтливий світ свічі В підпіллі бабиної хати. Нам сили додає солдат, І його віра в перемогу, Сьогодні бачимо хто брат, І хто прийшов на допомогу… Вже сьомий день гуде земля, І хоч сирени не вщухають — Ми переможем ворогів! Упевнена! Не сумніваюсь! Знаю!    Юрій Лях По кому подзвін? По кому подзвін? Чия то міна? Прошелестіла. Розірвалась. Ні. Не моя. Загусла слина. Секунда. Друга. Яка тривалість… У бліндажі, у два «накати»,  Життя рятуєм, така ось штука. Накрила тілом родюча мати, Рулетку крутить росія-сука. Немов востаннє, печеш цигарку… Поки косою смерть оре небо. Десь є «прихід»… Казав хтось гадку: Як чуєш, значить то не по тебе… Стоїть «опорник», вхопивсь у землю. Під свист осколків німе чекання… А там – «слухач», а смертю – стелить. Лиш не пряме, лиш не влучання… Черговий «вихід», чекаєм «гостю», Прикрий, землице, в себе усотай. А рація шипить зі злості: «У нас трьохсотий… У нас двохсотий…» А ми у відповідь – мовчали, Казали: зброя в нас – терпіння… А чайки-матері ячали… Оглухнуть з того голосіння… А лихварі складали ціну І торгували своїм сумлінням. Ось цей вояк тоді загинув Від кулі, що вилита за вугілля… Ми прикурити давали оркам, Та тільки зрідка, в межах калібру. А нам – із «градів» сипали гірку –  Такі гостинці в період миру… Ми мусим їх перетерпіти, І орків-москалів захланних, Й своїх, вгодованих і ситих Недомесій, аж до останніх. І в цій війні, що стала вічністю, Чотириликою й безликою, Свій Вашингтон утне по-щирості, Я чесно вірю в це, я справді вірую…   Ірина Галишко Ти не смій не вернутись назад Ради тих, що там вдома чекають, Що у Небо за тебе взивають, Ти живим повертайся, солдат! Ти не вір, що шепочуть вітри… Вір, що це лиш часова розлука, Що обіймуть тебе ніжно руки, Що тримали й просили: «не йди!…» Ти у серці печаль не ховай, Хоч можливо до болю тривожно, — Мужнім плакати, кажуть, не можна, — Ти надію міцніше тримай. Ти лишив за спиною свій дім, Протиставши навалі ворожій, І стоятимеш скільки лиш взмозі, Прикриваючи серцем своїм Не кордони, не землю — людей: Рідних, близьких, дітей, сиву маму… Вони сил додадуть і наснагу, Їх молитви для серця єлей. Ради них повернися назад І прикрий серце вірою в Бога, А коли буде зовсім незмога, Бий у Небо щосили в набат. І не смій не вернутись назад, Ти молися всім серцем невпинно, За плечима твоя Україна, — Ради рідних, ти чуєш, солдат! А попереду право на волю, Мирне небо, щасливе життя, Де надіям не видно кінця. Хай Господь береже твою долю! Повертайся скоріше назад! Тисячі голосів кличуть в Небо, Від недоброго захист для тебе. Ти живим повертайся, солдат!   Марія Чайківчанка Я вірю, солдат вистоїть в бою! Захищаючи мати-Україну. Із землі проженуть хижу орду З’єднаємось міцніше у родину. Прийде зісходу блудний син до нас І попросить прощення в України. На все потрібно витримка і час Щоб загоїти рани у калини. Зрадникам нема місця у владі — Усіх до криміналу притягне наш суд. Не раз насниться війна в канонаді І Миру зрадіє втомлений люд. Слава Україні! Героям слава! Їхні діла будуть жити в піснях.   Тетяна Власова «Я не кіборг – я вчитель історії. багато читав про війни. Тут таких, як я, – тисяч сто. І їм Дуже хочеться бути вільними». «Я приїхав туди, де ціляться, Хоч ніхто мене не просив. Я не кіборг – я хлопець із Вінниці. В мене скоро народиться син». «Кажуть, кожен тут буде, і був, і є, Хоч соромляться – всі герої. Я ж не кіборг – удома я був водієм І ніколи не чистив зброю». «Ми за тих, хто далеко десь там, внизу Божеволіє від напруги. Я не кіборг – я плачу, коли несу Покалічене тіло друга». Що нам культи осіб і чужих богів? Вся країна із дня у день Щиро молиться не за кіборгів – За звичайних своїх людей.